Дикун

— Якби ви не були такими вредними, я б приготувала вам вечерю, — сказала Аня.

— Вже й на вечерю зібралася? Забудь. — Громов знову обернувся й наказовим тоном сказав: — З’ясували, що ви не доїхали. То давай мерщій на станцію й чекай на інший поїзд.

— Інший поїзд? Ви знаєте, коли наступний?

— Якщо пощастить, завтра. Але, швидше за все, через день ходять у нашу глухомань.

— Але вже темно. Мені що — назад на станцію йти? І там ночувати?

— Саме так! Двері прямо.

— А я можу у вас переночувати?

— Ні, — огризнувся він.

От упертий! Аня примружила губи й гарячково думала, як умовити цього незговірливого чоловіка. Вона не хотіла блукати в темряві селом із валізою й шукати інший дім.

???

Я їхала в село до брата, а потрапила до справжнісінького дикуна.
Живе на відшибі, сам, ще й із рушниці по жінках стріляє. Ненормальний. Як знайти з ним спільну мову? Та ще й він думає, що я міська цяцька, дурна й зовсім не пристосована до життя. Але він мене зовсім не знає…