Ні, так просто я не помру. Із запеклою впертістю я виштовхую себе з глибини. Вода поглинає мене. У темряву несуться намистинки пухирців. Останні відчайдушні сплески — і ось він, рятівне повітря. Вологий нічний запах. Нарешті я знову бачу чорне, як чорнило, небо… Але «я» — це хто?
Кажуть, я Мія Джеймс. Для мене це ім’я — порожній звук. Я вижила, але моя пам’ять лишилася в морі. Я нічого не пам’ятаю, нікого не впізнаю — навіть себе в дзеркалі. Єдине, що лишилося від минулого, — ця дивна жінка в уривчастих спогадах. З разу в раз вона наближається до мене, і в її очах палає ненависть. Мені моторошно, але це єдиний ключ до мого життя. І до несостоявшоїся смерті…