Дитячий альбом. Щоденник пізньородящої матері Ірини Лакшиної

Звичайні зошити радянського зразка з цими щоденниками письменниця Олена Катишонок знайшла на гаражному розпродажі — у коробці просто біля самого паркану — і їй їх віддали безкоштовно. Чи так воно й було?.. Не дарма в епіграфі роману — цитата з «Повістей Бєлкіна», де Пушкін так само «знімає» з себе будь-яке авторство, одягаючи маску редактора й видавця. І так само ми віримо авторові, дозволяючи занурити себе в інтимний, особистий текст, який Ірина Лакшина пише у 80-х роках у СРСР, в епоху застою. Документальність цього тексту не викликає в нас ані найменших сумнівів: ми миттєво впізнаємо ознаки часу й місця — ті болісно знайомі речі, які можна відчути лише тоді, коли ти жив у той час, і він увійшов у твою плоть. А тим, кому щось неясно, допоможе «редакторське» пояснення… Щоденник починається в пологовому будинку, де всіх матерів старших за двадцять п’ять років називають «старородящими». І продовжується крізь роки — то смішно, то сумно, то радісно, але завжди — дуже особисто й пронзливо чесно. Як купити подарунки рідним у епоху тотального дефіциту, виростити двох маленьких дітей (без смартфона!), устигаючи ще й працювати, і що приготувати на обід, якщо в холодильнику порожньо, а в гаманці лише чотири рублі з дріб’язком? Тут не обійтися без гумору, іронії, філософського ставлення до життя та арсеналу маленьких хитрощів, життєво потрібних для виховання дітей (і чорт із цією наукою педагогікою та доктором Споком!). Єлена Катишонок — письменниця й поетеса, родом із Латвії, живе в Бостоні. У 2006 році вийшов її перший роман «Жили-були старик со старухой», який у 2009 році включили в короткий список однієї з найпрестижніших літературних премій «Російський Букер», а в 2011-му він був удостоєний премії «Ясна Поляна» в номінації «XXI століття».