«... і ці люди, які стоять біля труни, а разом із ними і він, і Петька — усе це часточки одного величезного й могутнього цілого, того, що зветься Радянською країною. І ця думка, проста й ясна, міцно лягла в його збуджену голову.
— Петька, — сказав він, уперше охоплений дивним і незрозумілим хвилюванням, — правда, Петька, якщо б і нас із тобою також убили, або як Єгора, або на війні, то пускай?.. Нам не шкода!
— Не шкода! — як луна, повторив Петька, вгадуючи Ваcькі думки й настрій.
— Тільки, знаєш, краще ми будемо жити довго-довго.»