Підсумкова книга про літературу часу культурного розлому: рідкісний випадок, коли новітній літературний процес розбирають і цілісно, і максимально особисто.
Критика, написана відомим письменником-учасником сучасності: мова тут не лише про прочитані книги, а й про те, з чого і як вони зроблені.
«Чіт-нечіт» — водночас і хроніка літератури останніх років, і сповідальне свідчення епохи, у якій зафіксовано сьогоднішні суперечки — і вже проступають контури культури завтрашнього дня.
Мій перший «Книгочёт», присвячений літературі «нулових», вийшов у 2012 році. У ньому розбиралися проза, поезія та публіцистика 1999–2012 рр.
Минуло ще 13 років. Озирання назад допомагає зрозуміти: у літературу я входив щасливою людиною, яка хотіла добра всім — або майже всім. Так виглядала молодість.
Потім прийшла зрілість. У 2014 році всередині російської літератури спалахнула велика сварка — її викликали київські, кримські, донбаські події; у 2022-му ця сварка перетворилася на справжній розкол.
Сьогодні колишня здатність без розбору приймати будь-яку літературу зникла. У новій книзі «Чіт-нечіт» я й не думатиму прикидатися благостним поглядом.
…Але я, як і раніше, вмію читати запоєм — і досі здатен захоплюватися чужим талантом.
* * *
І на початку XIX століття, і на початку XX — на тлі великих історичних потрясінь — література могла виглядати другорядною справою, майже нішевою. Але минуло сто, двісті років — і стало ясно: найважливіше для національної свідомості відбувалося саме там.
Російська поезія й проза 1812-го та 1825 року, 1914-го та 1920 року — хіба є щось суттєвіше?
У цих текстах формувався наш національний характер.
Ми зроблені цією літературою.
Чи дотягнулася сучасна словесність до тієї глибини, яку було явлено в минулому й позаминулому столітті? Чи є вона співмірною російській долі? Чи побачила заздалегідь теперішні події? Чи зрозуміла їхній сенс?
Про це йтиметься в розмові.