— Ти що надумав, синочку? — Зейнаб притиснула долоню до грудей.
— Я вирішив одружитися, мамо. І сперечатися тут нема про що, — жорстко сказав Мансур.
— На цій Розі? Схаміться, вона ж чаклунка!
— Вай-вай, — тривожно видихнула тітка Нармін.
— Завтра ж підете свататися, — продовжив Мансур. — Цього разу вона візьме моє кільце.
— Знову свати? Після того позору, який їхня родина влаштувала?
— Ти, мамо, сама пов’яжеш їй на голову червону хустку, — процідив він. — Вона буде моєю.
Роза зовсім не «темна». Вона тонка, красива й вразлива — але навколо неї клубочаться плітки, заздрість і чужа злоба.
Мансур — людина слова та честі, яка не просить дозволу. Він забирає те, що вважає своїм, навіть якщо через це здійметься буря й сім’ї зіткнуться лобами.
Від автора: Жодних кліше — лише сильні характери, складні рішення і почуття, які не відпускають.