«Таємничі нашіптування над смердючим казанком, гарячі, нерозбірливі молитви перед боєм, прокльони, що їх вигукують у гніві й з піною в роті — усе це вселяло довіру, тільки якщо ти сам хотів вірити. Зовсім інше враження справляла Дарна, здатна розвести вогонь без жодної іскри чи тертя — просто плеснувши на труть кілька крапель смердючого зілля. Або Іллур, кожного вечора після зборів біля Вогнища забираючий полум’я із собою. Уперше побачивши, як тремтливі оранжево-червоні пелюстки самі стікаються до жаринки, підставленої рудобородим, Ейден не повірив своїм очам. Тим часом ніхто більше не виявив ані найменшого подиву. Тут це було звично. Глава села завжди брав вогонь із собою й зберігав у власному осередку до наступного вечора. Як з’ясувалося пізніше — полум’я не гасло вже більше сорока років…» Через роки ці часи назвуть Голодухими війнами. І хоч сучасникам описаних подій траплялося і голодувати, і воювати — історія радше про інше. Про пошук і сприйняття Істини, яку, як кажуть, було єдиною дочкою часу.