«У душі митця вічна, безпросвітна осінь. Ніби з великим лише напруженням він може уявити, що десь у світі є радісний блиск сонця, синє небо, манливі півтіні ночі. Він болісно знає, що все це є, але все це безнадійно далеко. Спогади тьмяні й безживні, ніби він дивиться на них крізь скло, запітніле від туману. Лише інколи раптом у пам’яті яскраво спалахне уривок образу — якийсь „зелений листок, яскравий, із жилками, і сонце блищить“, — і серце стискається від туги за далеким і недосяжним…»