Колишній. Ми (не) твоя сім'я

Між партами чутно якусь метушню, сопіння й тихий сміх. Раптом на мене наїжджає офісне крісло!
— Ой! — пищить дівчинка років п’яти, яка в ньому сидить.
— Ой! — повторює їй хлопчик, який його штовхає.

Хлопчик… Чомусь я не можу відірвати від нього очей. Він здається болісно знайомим. Такий смішний і… такий гордий. Прям як… прям як я на тому фото.

У мене раптом мурашки біжать по спині. Це ж неможливо. Чий це взагалі діти?
— Я ж просила тихо подивитися мультики! — чую я схвильований голос праворуч від себе, і мене накриває темрява. Повертаюся, дивлюся на матір, на цих дітей — і давній, давно забутий біль накриває мене з головою…

Історія про справжнє кохання, яке було зраджене. Ось тільки ким?