— Ми з Камілем скоро одружимося, і в нас буде малюк. На зустріч сьогодні він не прийде. І взагалі — ти більше ніколи його не побачиш.
Сказавши це, вона підвелася, поправила сумочку на лікті, а в мене вихопилося лише:
— Але як же… ми ж любимо одне одного.
Вона криво усміхнулася.
— Між вами не було кохання, дорога. Таких, як ти, наші чоловіки тримають для одного — щоб задовольняти свої бажання. А одружуються вони з нами. Так улаштовано: проста ієрархія, про яку, схоже, ти навіть не здогадувалася. Наші родини все вирішили наперед — він тобі не говорив?
Вона картинно підтиснула губи, наче співчуваючи, і, ледве приховуючи задоволення, додала:
— Мені справді шкода.
Після цього вона пішла.
А я лишилася в кафе й продовжувала чекати Каміля. Мені хотілося вірити, що ця дівчина мені примарилася, що я все вигадавa, і ось-ось він увійде. Але минула година, потім друга. Кава, яку я замовила давно, уже охолола, а Каміль так і не прийшов.
І, як вона обіцяла, він не з’являвся в моєму житті та в житті нашої дочки — аж до сьогоднішнього дня.