Фото, від якого ватяніють ноги. Вероніка в нашій спальні, на нашому ліжку. Вона лежить, притиснувшись до сплячого Олега; її темне волосся на його плечі. На обличчі — самовдоволена, тріумфальна усмішка.
Під знімком підпис: «Ми разом уже рік. Олег тягне з розмовою про розставання лише з жалю — боїться, що ти розкриєш собі вени. Йому набридла твоя правильність. Зроби послугу всім — зникни. І позбудься дитини. Не погодишся сама — примусять. У мене є знайома бабуся: усе зробить швидко і без наслідків». Я тікаю від співмешканця, який штовхає мене на аборт. Народжую сина, а через сім років веду його до школи — і там з’ясовується, що мій «колишній» став опікуном.