«Олівія, — мама несподівано називає мене повним іменем, — тільки не хвилюйся…» Вона явно збирається сказати ще щось, але не встигає.
«Здрастуй!» — густий чоловічий бас заповнює простір довкола.
Цей голос я ні з яким іншим не сплутаю. І, піднявши голову, розумію, що не помилилася.
Тимур. Він щойно вийшов із кухні й тепер стоїть навпроти мене, склавши руки в кишені стильних дорогих штанів.
Його плечі стали ще ширші. Обличчя — мужніше, а погляд — гостріший.
Ми розлучилися, коли я вже чекала дитину, але чоловік так і не дізнався про це.
А тепер він стоїть навпроти й свердлить мене чорнотою своїх очей.
Я завмираю, не знаючи, що й сказати.
Зате Тимур, судячи з усього, налаштований дуже серйозно.
І цього разу втекти від нього буде значно складніше…
Ну спасибі тобі, матусю!