«Ян, мені треба піти…»
— «Куди? Ти ж щойно прийшов.»
— «Я йду з сім’ї… так більше не можу. На розлучення подам сама. Квартира оплачена вперед на два місяці. Це якийсь сюрреалізм! Назар жартує!»
— «Назар, зупинись. Це не смішно…»
— «А я й не сміюся, Яно. Усе скінчено! Ми пограли в сім’ю, наїлася. Мені достатньо. Я більше не можу, чуєш? Ти вічно втомлена й незадоволена. Син постійно з проблемами… то животику, то соплям, то просто поороти!»
— «У тебе хтось є?» — я ледь стримувала себе, щоб не закричати.
— «Мені обов’язково треба мати когось, щоб піти? Та набридла мені вічно втомлена, ні на що не здатна дружина. Вічна нестача грошей, ниє син і твої нескінченні причитання! Хочу нормально жити!»
— «Отак. Тоді… геть звідси.»
Шість років тому чоловік кинув мене з піврічним сином, а тепер вирішив повернути назад свою сім’ю. Зламати те, що я так стійко зводила заново, і зірвати весілля, яке він запланував. А знаючи його добре, Назар зробить усе, щоб знову назвати мене своєю. Побачимо!