Болото

Вибравшись із похмурих, сирих уранці лісових нетрів, де вони проблукали половину ночі, Гусаков полегшено зітхнув: ліс скінчився, перед ними розкинулося поле. Над стіною сусіднього лісу, затягнутою ранковим серпанком, піднімався яскраво-червоний диск літнього сонця. Променів від нього ще не було в чистому, погожому, широко залитому багрянцем небі, червоність якого, однак, швидко тьмяніла, поступаючись натиску світла й блакиті. У полі ставало світліше, стало видно, як смуги жита чергуються з різними за шириною ділянками ячменю, пшениці й картоплі, — як колись у доколгоспній Західній Білорусі, де більше року служив Гусаков. Але тут не Західна — тут мала бути Східна, і ці ниви-смужки давно переорані тракторами, а земля усуспільнена в колгоспи. Удруге за минулу ніч Гусакова охопила тривога: куди ж вони потрапили? Уперше він стривожився, коли на величезному скошеному лузі, де вони приземлилися, ніхто їх не зустрів, ніякої партизанської застави там не було. Щоправда, не було й німецької засідки.