«Вітрeць гуляв широкими, мертвими лініями Василівського острова. Керосинові лампочки в ліхтарях миготіли й зовсім не світили. У мерехті пізнього березневого зоряння можна було розгледіти обледенілі шматки сірого снігу посеред вулиць і мокрі вузькі тротуари. У будинках, хоч була ще й рання година, вікна чорніли — неосвітлені. А будинки тут були вбогі дерев’яні, здебільшого сірі, з мезонінами. Лише біля самого Малого проспекту височів величезний п’ятиповерховий будинок, який серед пласких споруд навколо здавався ще вищим — і дивувало, кому спало на думку звести його на такій далекій лінії…»