Берилова діадема

«Голмс», — зауважив я якось, дивлячись у вікно на вулицю, — «сюди мчить якийсь скажений. Дивно, що близькі дозволяють йому одному виходити з дому».

Мій приятель мляво підвівся з крісла й, засунувши руки в кишені халата, зазирнув поверх мого плеча.

Стояло ясне, морозне лютневе рання. Вчорашній сніг досі лежав на землі щільним шаром і іскрився на сонці. Ближче до центру Бейкер-стріт колеса екіпажів перетворили його на брудно-брунатну смугу, але по краях і на підвищених ділянках тротуару він лишався таким самим недоторкано білим, як одразу після снігопаду.

Сірі плити було виметено й вичищено, однак усе одно вони були підступно слизькими, тож того дня перехожих було менше, ніж зазвичай.

Правду кажучи, з боку головного вокзалу йшов лише один-єдиний чоловік — його дивний вигляд і привернув мою увагу.