— Мамочко! — дівчинка, притулившись обличчям до скла, жалібно плаче. — У неї тяжкий стан, — розповідає лікар про матір дитини. — І їй поки що не можна приймати відвідувачів. Тож доведеться вашій доньці потерпіти. — Доньці? Вона прийняла мене за її батька? — Ось ця дівчинка! — кричить якийсь чоловік у халаті й показує на Бельченка. — Думав, втекла. Малеча одразу відлипає від скла. Дивиться на парочку переляканими очима. А потім упивається в мене мертвою хваткою. — Я не хочу в дитбудинок! Погляд благальний — ніби шукає в мені захисника. І що ж мені з тобою робити? Вирішивши допомогти маленькій дівчинці дістатися до лікарні, я навіть не міг подумати, що її мама — та сама дівчина, яку я любив більше за життя. І яка покинула мене сім років тому.