Біла Согра

Так починається багато казок: матуся померла, чоловік узяв у дім мачуху, а та зненавиділа падчерку, відправила її до своєї тітки — баби-яги… Але Жу, яка пережила те саме, не впевнена, що потрапила в казку. Село, куди вона опинилася, — десь на Півночі, місце, забуте Богом, де ніколи не заходить сонце; навколо ліси та болота, і телефон тут не ловить. Тут зовсім нічим зайнятися, а місцеві старухи говорять незрозумілою мовою, і лише й розмов, що про псування та про мерців, які приходять до живих, про домовиків і про якусь незрозумілу травину, що допомагає знаходити загублених людей, але зірвати її складно: росте вона далеко в теплі, та охороняє її нечиста сила. Та втім, Жу всім цим не цікавиться. З того часу, як не стало мами, їй важко спілкуватися з людьми. За неї це робить внутрішній брат-близнюк, про якого Жу починає думати, що це й є вона сама.

Хлопчиком чи дівчинкою бути, жити в місті чи в селі, щось робити чи нічого не робити зовсім — відтоді Жу все це стало неважливим. Однак саме з того дня, коли місцева чаклунка, розсердившись, сказала «понеси тебе лісовик», і Жу з братом зникла в болотистих лісах, а вийшла вже одна — з цього дня їй доводиться вчитися жити заново, слухати старух і розуміти, що ж вони розповідають про сили, які живуть у навколишніх болотах, і як поводитися з ними. Тільки так вона може зрозуміти щось і про себе.