Біжуча по діагоналі

Замість передмови

Зі мною не посваришся віч-на-віч. Якщо хочете посваритися зі мною — краще напишіть. І сховайтеся. Бо що гучніше людина на мене кричить, то цікавіше за нею спостерігати. Ніби я сиджу в залі, а він — той, що кричить — на сцені. І кричить. А в мене дух захоплює: молодець! здорово! відмінно! О, брови!.. Ні-ні, текст у таких випадках я не розумію. Як же він бровами-то гнівно водить! А поклони? Вилаєшся та поклон — рука в кишені брюк. Одниться й поклон — рука з кишені, змах над головою. Встав! Сів! Молодець! Ой, отут зайвий прохід, невиправданий… А отут він бреше. Погано… А тепер узагалі якась нелогічна спадовість… усе… погано зіграно, погано.

Ось уже багато років у мені живе відчуття, що не мною відкрите: життя — так, театр. І що кожен, як заведено, грає свою роль — хто краще, хто гірше, хто талановито, хто бездарно…

І всюди я готова зустріти свого персонажа: із теперішнього, із минулого, з майбутнього…