Повість «Баку — Воронеж: не догониш» можна було б назвати повістю-спогадом, якби в перших рядках її автор не попередив читача, що для нього найголовніше — висловити захоплення рідним Баку та тією дивовижною спільнотою, що називається не бакинцями навіть, а бакинським народом.
І з кожною сторінкою для нас усе більше розкривається, стає дедалі ріднішим і велике місто долі, і його люди: нафтовики, науковці, ремісники, поети, музиканти, лікарі, учителі — усі ті, про кого, слідуючи мудрому заповіту Василя Жуковського, ми з вдячністю кажемо: «Були!»