Бабʼяче царство. Російський парадокс

«Це був справді російський парадокс.

У країні домобуду, де численні народні прислів’я доволі відверто описують становище жінки — «Курка не птах, баба не людина», «Кому воду носити? Бабі! Кому битою бити? Бабі! За що? За те, що баба» — увесь XVIII століття російською державою самодержавно правили п’ять видатних і дуже різних правительниць.

Наприклад, Єлизавета, дочка Петра Першого. «Державними справами вона майже не цікавилася», — приходять до одностайного висновку історики й сучасники. То що ж робила вона 20 років на троні? Наприклад, була верховною головнокомандувачкою. І якою! Дама, яка відчайдушно боялася крові й мишей, перемогла полководця №1 в Європі Фрідріха Великого. За неї, у 1760 році, росіяни взяли Берлін… За царювання Єлизавети Росія приросла частиною Фінляндії. Створено перші в країні банки, гімназії й університет, засновано театр.

Або Катерина Велика. У роки, коли вона була при владі, з Росією рахувався весь світ. Авторитет тримався на могутності держави — величезних територіях, природних багатствах, переможній армії. Вона приєднала Крим, Кахетію, Курляндію, Білорусію, Волинь. «Не знаю, як буде при вас, а в нас жодна гармата в Європі не могла вистрілити без нашого дозволу», — ці слова канцлера Олександра Безбородька точно відображають підсумки її правління.

Жінки-імператриці лишили в спадок імператорам-чоловікам необмежену Імперію з необмеженими проблемами, які, на жаль, останні вирішити не змогли.»