Варлам Шаламов розпочав писати свої оповідання в 1954 році, коли після 17 років колимських таборів повернувся в Підмосков’я й жив у глухому робітничому селищі. Ще раніше, працюючи табірним фельдшером у тайзі, він почав писати вірші. Тоді й те, й інше неможливо було надрукувати, і воно поширювалося серед близьких людей.
В одному з листів Шаламова Б. Пастернаку є знаменні рядки: «Питання “друкуватися — чи не друкуватися” для мене важливе, але аж ніяк не першорядне. Є низка моральних бар’єрів, через які я не можу переступити». Письменник відкидає сам принцип пристосування до цензури — він спочатку орієнтується на правду як на норму літератури та норму буття. За цим стоїть його величезна віра в незнищенність абсолютних людських цінностей, які рано чи пізно повернуться в його країну.
Саме життя Варлама Тихоновича Шаламова і те, що йому вдалося переступити межу сімдесятиріччя, можна вважати дивом, особливо якщо взяти до уваги, що йдеться про особистість твердих, непохитних принципів. Довге життя людини, яка відмовляється стати на коліна в світі, де навіть дерева схиляються, намагаючись вижити в суворому кліматі, є чимось дивовижним, що важко пояснити. Ще складніше зрозуміти, як ця людина, пройшовши через табори, після нескінченних років ув’язнення, позбавлень і мук змогла не просто вижити, а й написати свої оповідання. А ще вражає те, що ці оповідання, за силою нагадуючи ляпас карателям, слугують, мабуть, найяскравішим, переконливим і вагомим аргументом проти жаху таборів примусової праці.