Минуло стільки років, а нічого не змінилося. Ні полігон, ні дурнуваті жарти демонів, яких тут вчать. Не сказати, що я скучила, але трохи ностальгії накотило. Скільки років я тут не була? Двадцять п’ять, мабуть. З тих самих пір, як дядько таки зібрав грошей і випхнув мене в велике життя прямо на перший курс столичної академії. Славний був час… Юність, студентство, довгоочікувана свобода від шкідливого родича! Одна річ шкодую: не вистачило розуму вступити на вузькоспеціалізований курс проклять, а подалася в бойовики — тому й військовозобов’язана. От якби вивчилася б відьмою, відкрила б свою лавку, жила б у столиці припеваючи...
Загалом, прошу любити й жалувати: магістр бойової та прокляттєвої магії Сільвія Етенкарі! Хтонь, виплюнь студента — нам їх ще навчати.
Не хочете? Пізно, я вже тут!