Вона вміє починати в літературі нове. Не сумнівне нове модерністів, що миготить перед нами вже п’ятнадцять років у вигляді маній і деструктивності, смислового нігілізму й естетичної хтивості, які перетворили літературний простір на брудне місце, засиджене мухами. Але й із ґрунтовою літературою вона пов’язана по-особливому: накопичена у XX столітті смислова й етична енергія народного образу тут переображається. Ми любимо вже третє століття робити «винятки з народу»: то ранні слов’янофіли не пускали до народу купецтво, то революціонери виганяли з нього духовенство й «білу кістку», то ліберали й гуманісти взагалі замінили його електоратом-населенням. Жива й важка новизна роману Віри Галактіонової саме в тому й полягає, що вона відчинила двері свого роману для «табірного» нашого народу — в’язнів, тих, хто їх обслуговує, і людей, які за ними наглядають. Відчинила не для того, щоб знову говорити про «жахи таборів», а щоб показати саме трагічну діалектику їхнього життя, що й у неволі зберігає державну чарівність Росії. Адже в таборах опинилася сильна й найкраща частина нації, а наглядати за нею, зігнаною на околицю імперії, були поставлені теж не найгірші люди державно-репресивного механізму.