Жуковський

Літературознавці дуже люблять досліджувати питання про залежність письменників одне від одного та про вплив попередніх на наступних. Особисто мені ця літературознавча традиція здається малопродуктивною навіть і з чисто наукового погляду. Те, що один письменник своїми творами нагадує іншого, дуже часто пояснюється не впливом або впливовістю одного на іншого, а спорідненістю їхніх душ, а тому й стилів. Стиль і душа нерозривно пов’язані. Встановлення цих суголосностей набагато важливіше, ніж встановлення впливів. Про те, з ким із російських письменників у Зайцева найсильніше суголосся і за що він їх любить, він сам розповів у своїх трьох монографіях про Жуковського, Тургенєва та Чехова.

Усі три монографії написані по-зайцівськи. Не ззовні, а зсередини. З інтуїтивним проникненням у життєві долі улюблених ним авторів і з підвищеною увагою до релігійних тем їхньої творчості; щодо Чехова підкреслення релігійної теми здається на перший погляд не цілком виправданим, але при глибшому проникненні в зайцівське розуміння Чехова воно все ж переконує. Дуже важливо й цінно в цих монографічних роботах Зайцева й те, що життя письменників та розвиток їхньої творчості подано на ретельно вивченому й прекрасно написаному тлі російського культурного й суспільного життя. Насамперед це стосується Тургенєва і Жуковського. Меншою мірою — Чехова. Але й за Чеховим усе ж стоїть тло нашого часу.

Вважаючи Жуковського витоком російської поезії, Зайцев не перебільшує ні його художнього дару, ні кількості його безперечних творчих удач. Він лише відзначає особливості його поетичного обдарування: «легкозвонну співучість» його голосу, «летючу наскрізну будову» його вірша й «спіритуалістичну легкість» його поезії. Прославляє він його лише тим, що у Жуковського вперше пролунали ті звуки, які створили славу великого Пушкіна. «Жуковський, — пише Зайцев, — російський Перуджіно, через якого ввійде, випереджаючи й потімать його, російський Рафаель».

Тхоржевський у «Історії російської літератури» дорікає Зайцеву в тому, що у своїй «майстерній книзі» про Жуковського він стилізує поета під святого. Ця докора, на мою думку, вже неправильна хоча б тому, що Зайцев неодноразово називає Жуковського романтиком. Романтизм, однак, нерозривний із тією чи іншою формою релігійності, і зі святістю він ніяк не поєднується. Щоб переконатися, досить спробувати назвати Серафима Саровського романтиком. А крім того, Зайцев підкреслює, що Жуковський «скоріше прожив життя біля церкви, ніж у церкві». «Церкву він дещо боявся, ніби соромився; духовенство знав мало… Його релігійність завжди мала дуже особистий характер…»