Абдулмаджид виріс у дагестанському аулі, де в жодного не було точного адреса — у паспортах жителів просто було записано «село Н». Якось туди на літо приїхала блондинка дівчинка Ася, і впродовж кількох наступних тижнів її пустощі разом із хлопчиком не давали спокою всьому навколишньому. Ася не може вимовити ім’я нового друга й питає, як його звати «по-російськи». Так Абдулмаджид став Іваном.
Одного разу дитячі витівки вийшли з-під контролю: Абдулмаджид і Ася повели в гори німого сина каменяра Муси, і хлопчик там загубився. Усе обійшлося, але дивним чином ця подія вплинула на самовідчуття Абдулмаджида: почуття провини, жага спокути відкрили йому щось нове в собі.
Час минав. Абдулмаджид поїхав із рідного села, вступив до московського вишу і там уперше зіткнувся з тим, що значить бути не таким, як усі. «Іван», — продовжував він називатися, водночас бажаючи злитися з людьми довкола й згораючи від сорому за зраду власного «я». Абдулмаджид став письменником; персонажами для його дебютної книжки стали люди, яких він колись зустрічав удома, на Кавказі. Вони відображаються в ньому, а він — у них; чужі голоси допомогли Абдулмаджиду знайти власні.
«Життя не-Івана» — історія пошуку ідентичності та покликання, про те, яково бути чужаком, самотнім у великому місті, і про силу коріння.