Живі мощі; Співці

Зміст: 1. Живі мощі 2. Співці

Живі мощі

Для мисливця дощ — справжнє лихо. Саме таке лихо спіткало нас з Єрмолаєм під час полювання на тетеруків у Бєльовському повіті. Нарешті Єрмолай запропонував піти на хутір Олексіївка, що належав моїй матінці, про існування якого я раніше не здогадувався. На хуторі виявився ветхий флігель, нежилий і чистий, у якому я й переночував. Наступного дня я прокинувся рано й вийшов у зарослий сад. Поруч я помітив пасіку, до неї вела вузька стежка. Підійшовши до пасіки, я побачив поруч плетений сарайчик і заглянув у напіввідчинені двері. У кутку я помітив підмостки й маленьку постать на них.
Я вже збирався піти геть, коли слабкий, повільний і хрипкий голос покликав мене на ім’я: «Пане! Петре Петровичу!». Я наблизився й остовпів. Переді мною лежало створіння з висохлою, наче бронзовою головою. Ніс вузький, як лезо ножа, губ майже не видно — лише біліють зуби й очі, а з-під хустинки визирали пасма жовтого волосся. З-під ковдри було видно дві крихітні висохлі ручки. Обличчя було не страховищне — навіть красиве, але страшне своєю незвичністю.
Виявилося, що це створіння колись було Лукерьєю — першою красунею в нашій дворні, танцівницею й співачкою, за якою я — 16-річний хлопець — таємно зітхав. Лукерья розповіла про своє лихо. Лет 6 або 7 назад Лукерьє заручилися з Василем Поляковим. Однієї ночі вона вийшла на ґанок і їй здалося, ніби вона чує голос Васі. Півсонна, вона оступилася біля паділового з ґанку — і злягла з нього. Відтоді Лукерья почала чахнути й сохнути: ноги відмовили. Жоден лікар не зміг їй допомогти. Кінець кінцем вона зовсім окостеніла, і її перевезли на цей хутір. А Василь Поляков постарався та й одружився з іншою.
Улітку Лукерья лежить у сарайчику, а взимку її переносять у сінки. Вона розповіла, що майже не їсть, лежить і спостерігає за навколишнім світом. Вона привчила себе не думати й не згадувати — так час швидше минає. Прочитає молитви, які знає, і знову лежить без жодної думочки. Я запропонував забрати її до лікарні, де за нею буде хороший догляд, але Лукерья відмовилася. Звикнувши до темряви, я ясно розрізняв її риси й навіть зміг знайти на цьому обличчі сліди колишньої краси.
Лукерья поскаржилася, що мало спить через біль у всьому тілі, але якщо засне — то їй сняться дивні сни. Одного разу їй приснилося, ніби вона сидить на великій дорозі в одязі мандрівниці-богомолки. Мимо неї проходить натовп прочан, а між ними — жінка, вища за всіх. Сукімка на ній не російська, а обличчя суворе. Лукерья запитала, хто вона, а жінка відповіла, що це її смерть. Стала просити Лукерья смерть забрати її з собою, а смерть відповіла, що прийде за нею після Петровок. Але так буває: цілий тиждень минає, а Лукерья не заснула жодного разу. Якось пані залишила їй флакончик з ліками від безсоння, та тільки давно випито той флакончик. Я здогадався, що це був опіум, і пообіцяв дістати їй такий самий флакончик.
Я не міг не здивуватися вголос її мужності й терпінню. Лукерья заперечила, що багато людей страждали більше, ніж вона. Помовчавши, я запитав, скільки їй років. Виявилося, що Лукерії ще не було й тридцяти. Попрощавшись, я запитав, чи треба їй щось. Лукерья попросила лише, щоб моя матінка зменшила оброк для місцевих селян, а для себе — нічого.
У той самий день я дізнався від десятського на хуторі, що в селі Лукерью прозвали «Живі Мощі», і від неї ніякого клопоту. За кілька тижнів я довідався, що Лукерья померла — якраз після Петровок. Весь день перед смертю вона чула дзвін, що йшов із неба.

Співці

Невелике село Котловка лежить на схилі голого пагорба, розсіченого глибоким ярком, який звивається по середині вулиці. За кілька кроків від початку яру стоїть невелика чотирикутна хатинка під соломою. Це шинок «Притинний». Його відвідують значно охочіше, ніж інші заклади, і причина тому — цілувальник Миколай Іванович. Цей надзвичайно товстий, посивілий чоловік із припухлим обличчям і хитро-добродушними оченятами вже понад 20 років живе в Котловці. Він ні особливо люб’язний, ні балакучий, але має дар приваблювати гостей і знає толк у всьому, що цікавить російську людину. Йому відомо про все, що коїться довкола, але він ніколи не розболтується.
У сусідів Миколай Іванович користується повагою й впливом. Він одружений, і діти в нього є. Його дружина — жвава, гостроносою, меткоока міщанка; Миколай Іванович у всьому покладається на неї, а п’яничі-гарячкуни її бояться. Діти Миколая Івановича пішли в батьків — розумні й здорові хлопці.
Був спекотний липневий день, коли, мучений спрагою, я підійшов до шинку Притинний. Раптом на порозі показався сивий чоловік високого зросту й почав когось кликати, помахуючи руками. Йому озвався невисокий, товстий і кривий чоловік із лукавим виразом обличчя, якого прозвали Моргач. З розмови між Моргачем і його приятелем Обалдуєм я зрозумів, що в шинку затівається змагання співаків. Найкращий у окрузі співець Яшка Турок покаже своє вміння.
У шинку вже зібралося чимало людей, у тому числі й Яшка — худорлявий і стрункий чоловік років приблизно 23, з великими сірими очима та світло-русявими кучерями. Поруч з ним стояв широкоплечий чоловік років сорока з чорним блискучим волоссям і з люто-задумливим виразом на татарському обличчі. Його звали Диким Паном. Навпроти нього сидів суперник Яшки — рядчик із Жиздри, щільний, невисокий чоловік приблизно 30 років, строкатий і кучерявий, із тупим носом, карими оченятами та ріденькою бородою. Дійством керував Дикий Пан.
Перш ніж описувати змагання, хочу сказати кілька слів про зібраних у шинку. Євграф Іванов, або Обалдуй, був гулящим неодруженим. Він не вмів ні співати, ні танцювати, але жодне пиятика не обходилась без нього — його присутність терпіли як неминуче зло. Минуле Моргача було неясним: знали лише, що він був кучером у пані, потрапив у приказчики, був відпущений на волю й розбагатів. Це досвідчена людина, яка знає собі ціну, не добра й не зла. Уся його родина складається із сина, який пішов у батька. Яків, що походив від полоненої турчанки, був художником у душі, а за званням — черпальщиком на паперовій фабриці. Ніхто не знав, звідки взявся Дикий Пан (Перевлесов) і чим він жив. Ця похмура людина жила, ні в кого не потребуючи, й користувалася величезним впливом. Вона не пила вина, не водилася з жінками й палко любила спів.
Першим заспівав рядчик. Він співав танцювальну пісню з нескінченними прикрасами та переходами, чим викликав усмішку Дикого Пана й бурхливе схвалення решти слухачів. Яків почав із хвилювання. У його голосі була глибока пристрасть, і молодість, і сила, і солодкість, і захопливо-безтурботна, сумна скорбота. Російська душа звучала в ньому й хапала за серце. У всіх на очах виступили сльози. Рядчик сам визнав поразку.
Я вийшов із шинку, щоб не зіпсувати враження, дістався до сінника й заснув мертвим сном. Увечері, коли я прокинувся, у шинку вже святкували перемогу Яшки. Я повернувся спиною й почав спускатися з пагорба, на якому лежить Котловка.