Я йому довірилася, впустила в своє серце, хоча колись обіцяла собі й дочці, що більше не буду любити. Довірилася — і була за це покарана. А тепер, дивлячись в очі майбутнього нелюбого чоловіка, я розуміла, що виходу немає…
— Мені шкода. Мені шкода, що ти змусила мене зробити те, що я зробив.
Мені теж. Мені теж дуже шкода, що серце й досі плаче за тим, хто цього не вартий.
— Він… не повернувся? — знаю, як дурно питати про це Альберта. Але мені необхідно переконатися ще раз, що Заур мене зрадив. Навіщо? Не маю уяви. Напевно, я все-таки мазохістка. — Тобі вистачає нахабства питати мене про твого коханця? Ти випробовуєш моє терпіння чи просто з глузду з’їхала? — Дати належне Банкіру, жодним жестом він поки не видав своєї люті. Але я її відчуваю. Бачу, як у ньому кипить цей гнів.