Стежками вересу

За гнилими болотами, у самій гущі лісу живе відьма. Її обличчя — ями та вибоїни, голос — вороняче каркання, тіло — не людське, не звіряче. Вона нишпорить по хащах, шукає ні в чому не винну жертву, щоб упитися в горло іклами, роздерти, та кров’ю напитися… А потім — танцювати на останках у місячному світлі, з диким гиканем та реготом до сліз.

Ось такі казки розповідають у населених краях. Страшні.

І ще кажуть про відьму, що стоїть на сторожі Ворот, про спокусливого демона, який спокушає її. Про судженого, що знайде кохану — скільки б років не минуло. Про колесо часу, у якому все повторюється, та про вічне кохання.

І що робити, якщо казки не брешуть? І якщо кожна з них — про мене?