Синочок у нагороду. Подаруй мені кохання

Чия це дитина? — бос киває кудись униз.
Я не одразу помічаю поруч із могутньою постаттю свого трирічного сина.

— Чому ви не вдома?
— Нам більше нікуди йти. Можна ми переночуємо тут? — наважуюся попросити. Заради малюка.
— Ні,— коротко карбує бос, лякаючи мене.

Поминувши хвилинку, він раптом підхоплює Владисика на руки, і той дивовижно завмирає в величезних лапах. Не плаче, не чинить опір.

— Збирайтеся, поїдете зі мною.

Син із цікавістю впивається в обличчя боса, розглядає зблизька, смикає за борідку й несподівано видає:
— Тато?

***

Чоловік вигнав мене, звинувативши в зраді, якої не було. Відмовився від сина, не визнавши його своїм, і залишив нас без засобів до існування. Єдиним порятунком виявилася робота в відомій мережі автосалонів. Якби не одне «але». Мій бос… Дикий, самотній, замкнений після загибелі дружини — він навіть на відстані тримає в страху весь колектив. Але на мене він з першого дня дивиться так, ніби знає все моє життя. А мій син чомусь тягнеться до нього, як до рідного батька.