Божевільна

«Іван Васильович по дорозі заговорив. Це мене дивувало, бо в ті два-три рази, коли я його бачив, — здається, він мовчав, мало рухався й здавався мені людиною похмурою та нелюдимою. У занепалому повітовому містечку, де мені довелося прожити з місяць, він служив справником щось близько десяти років. Пам’ятаю, коли я про це- дізнався, я одразу подумав, що його похмурість цілком природна: містечко було гіршим за будь-яке село: порожні, пилюжні вулиці, криві ряди на базарній площі, зарослі дрібною травою, похмурі хати, кругом — напівпіщані, напівболотисті поля, ні саду, ні лісу… Мені містечко відразу здалося жахливим, а ми звичайно все судимо за собою й не віримо, щоб те, що нам здається жахливим, могло бути інакшим насправді або, щонайменше, для інших…»