У нашу першу шлюбну ніч я зрозуміла: чоловік, якого я кохаю, — і є той самий маніяк, що тримав мене в полоні.
Я впізнала його одразу — за шрамом, за дотиком, за подихом із присмаком м’яти й металу, що шепотів мені в темряві, поки я була його бранкою.
Тепер він — герцог Лотар Лантері. Мій законний чоловік. Той, кому я сказала «так», сяючи від щастя й не підозрюючи правди.
Він запевняє, що це був не він. Що його дракон зірвався з ланцюга. Що медальйон на його грудях стримує звіра, одержимого бажанням привласнити мене.
Але я пам’ятаю все.
Крижаний холод кайданів. Шовкову пов’язку на очах. Його руки — водночас ніжні й лякаючі. І ту зрадницьку реакцію мого тіла, за яку мені досі соромно.
Тепер я в його лігві. За законом. Назавжди.
Він не дозволить розлучення. Не відпустить. Каже, що хоче спокутувати провину. Що дракон обрав мене справжньою парою.
А я… я щойно позбавила його зору. Нечаянно. Давнім амулетом, який мав мене захистити.