«Перш за все не завадить сказати, що Іван Петрович Бєлкін був самого нервового характеру, і це часто ставало на заваді його щастю. Йому й радість була б народитися таким, якими народилися його приятелі — люди веселi, трохи грубуваті й, головне, ті, що прагнуть задоволення життям щомиті, щохвилини, — але, на жаль! — він не народився.
Тривога його точила.
Особливо зранку, коли прокинешся… буває, в квартирі на Подкопаєвській, яку Іван Петрович згодом навіть полюбив, хоч перші тижні після сільського роздолля він ніяк не міг звикнути до тісноти нового житла. Столиця наводила на нього то страх, то якийсь дикий, незбагненний захват. Страшною була самотність — особливо вночі. У селі ж як? Завжди хтось поруч: ось маменька спить, ось котеня, ось нянька. А тут, на Подкопаєвській? Тут нікого. Поступово Іван Петрович втягнувся в столичне життя, і жодна людина, окрім самих учасників цієї сумної історії, не знала, навіщо згодом він повернувся назад у село, залишив столицю і службу, і чим так було весь і наскрізь його виснажено, аж поранено.
Про це, власне кажучи, і йтиметься. Але й тут треба не поспішати: невинність свою Іван Петрович втратив за два роки до переїзду в столицю, і сталося це вдома, тобто в селі, на вісімнадцяту весну його життя. Будучи невиправним мрійником, він часто покидав двір і йшов кудись подалі: у поля, наприклад, і в діброви, й у гаї, де віддавався мріям.
Одного разу, того дня — тієї самої по суті пори, коли сама природа, здається, аж знемагає від надлишку світла, розлитого по кожній жилочці її, по кожному листочку й пелюстці, коли птахи співають і красивіше, і гарячіше, ніж навіть співаки в найкращих театрах, і на землі немає не тільки зла, а й натяку на зло ніде — лежав зовсім юний Іван Петрович під деревом, у білiй сорочці, розстібнутій на грудях, і тихенько, безтурботно дрімав у насолоді. Раптом шелест його розбудив. Іван Петрович розплющив очі й прямо перед собою побачив жінку — ще молодe, однак не зовсім молоде — з великою, яскраво-рудою (яскраво-рижою) косою, у просторому сарафані, і з такими допитливими зеленими очима, що він аж здригнувся: він ні разу не бачив таких очей не тільки на обличчях простого стану, а й навіть у дам, недоступних і знатних. Очі в селянки були дивом як гарні: великі, кольору трави, в пухнастих, як у бджіл, віях, і повіки здавалися трохи зеленими, ніби зіницi розлилися під їх шкірою цією пекучою й темною зеленню. Незнайомка дивилася на Івана Петровича, що лежав під деревом, із подивом, але тікати нікуди не збиралася, і навіть збентеження в ній не було помітно.»