— Що може бути дурніше, ніж закрутити роман із колишнім чоловіком на весіллі нашої спільної доньки? — розбито шепочу, сором’язливо ховаючи очі від подруги.
У Нью-Йорку майже опівніч, але Лідка одразу виходить на зв’язок.
— Я в шоці! — вона сонно хмуриться з екрана. — Ну навіщо? Ви ж з Іллею десять років у розводі!
— Це найкращі десять років у моєму житті, — підводжу підборіддя й непримиренно стискаю губи.
Насправді перші п’ять років я сильно страждала, але нікому не показувала!
— Ось бачиш. Та й загалом, сходитися з колишнім — це ж ніби дивитися «Титанік» удруге й сподіватися, що Джек залишиться живим.
У дверному прорізі пропливає висока спортивна постать у строгих брюках і з голим торсом. Я вже забула, як це — бачити Іллю щодня. Тут. У нас удома.
— Я тебе чекаю, — хрипко кличе він.
— Так, я пішла! — швидко обриваю виклик і збиваю волосся пишніше.
Зрештою, на «Титаніку» до катастрофи було дуже навіть весело, а зі зв’язком у нас у регіоні бувають перебої. Хто сказав, що я дивитимусь фільм до кінця?