Я прийшов до тями — навколо чорний сніг, на площі лежать мертві, ворони клюють розірвані тіла… Рязань вигоріла дотла. Орда вже пішла, але їхні пси-кипчаки прочісують руїни й добивають тих, кому пощастило вижити. І тут поруч з’являється дитина з білими волоссям і називає мене на ім’я. Каже, що я — воїн Ратмір, який клявся уберегти його близьких.
Але як таке можливо? Ще вчора я жив в іншій епосі. А сьогодні — голий серед трупів, у чужому тілі, з чужими спогадами, які ніби стали моїми.
Що далі? Вибір один. Русь не плаче — Русь б’ється. Я підняв меч, зібрав довкола себе тих, хто лишився живим, і вперше усвідомив: моє місце й мій час тепер тут. Татари вирішили, що Русь зламана й підкорена.
Вони прорахувалися. Я опинився в Рязані не для того, щоб лягти з нею в одну могилу. Я тут, щоб підняти землю на бій і почати війну за визволення.