— Так, Ань, вона народила від мене, — вбиває словами чоловік. — Раз ти все знаєш, тоді я розповім тобі, як буде далі.
Влад випрямляється, дивиться на мене прямо в упор.
— Я заберу її з сином у Сочі. Я вже купив їм там квартиру. Їздитиму до них, навідуватимуся пару разів на місяць, а жити залишатимуся з тобою й нашими дітьми.
— Ми розлучаємося! — заявляю я. — Можеш їхати в Сочі й виховувати з нею вашого сина.
— Мам, ну що за нісенітницю ти несеш? — виходить із кімнати дочка. — Папа любить тебе. І її теж любить. Нехай буде так, як він сказав.
— Твоєї думки я не питала, — сверлю її поглядом. — Ти півтора року знала, що він мені зраджує з нею, і мовчала.
— Так, мовчала, і що з того? — відтинає дочка. — Я так-то спілкуюся з нею. І продовжуватиму спілкування далі. Ми тепер одна сім’я.***