«Останній уклін» — знаковий твір у творчості В. П. Астаф’єва. У ньому поєднано дві основні теми для письменника: сільську й воєнну. У центрі автобіографічної повісті — доля хлопчика, який рано залишився без матері й якого виховує… порядність, трепетне ставлення до хліба, акуратне — до грошей — усе це за відчутної бідності та скромності в поєднанні з працьовитістю допомагає родині виживати навіть у найважчі хвилини. З любов’ю В. П. Астаф’єв малює у повісті картини дитячих пустощів і забав, прості домашні розмови, буденні турботи (серед яких левова частка часу й сил приділяється городнім роботам, а також простій селянській їжі). Великою радістю для хлопчика стають навіть перші нові штани, бо їх весь час перешивають із старого. У образній структурі повісті центральним є образ бабусі героя. Вона — шанована людина в селі. Її великі робочі руки й видимі жилки ще раз підкреслюють працьовитість героїні. «У будь-якій справі не слово, а руки — всьому голова. Жаліти руки не треба. Руки — вони всьому хист і вид роблять», — каже вона. Найзвичніші справи (прибирання хати, пиріг із капустою) у її виконанні дарують людям навколо стільки тепла й турботи, що сприймаються як свято. У тяжкі роки родині допомагає вижити й мати шматок хліба старенька швейна машинка, на якій бабуся примудряється обшивати півсела.