Селище

У домі було сиро, мошва юрмила біля світильника, давно треба було б його погасити, мати, звісно, забула, але надворі дощ, півтемрява. Олег валявся на койці — недавно прокинувся. Уночі він сторожив поселок: ганяв шакалів, вони цілою зграєю лізли до сараю, мало не задрали аж самого. У тілі була порожнеча й якась звична буденність, хоча сам від себе він чекав хвилювання, може, навіть страху. Адже п’ятдесят на п’ятдесят — повернешся чи не повернешся. А якщо п’ятдесят у квадраті? Має бути закономірність, мають бути таблиці, а то вічно вигадуєш велосипед. До речі, він збирався спитати старого, що таке велосипед. Парадокс. Немає велосипеда, а Старий докоряє ним, не задумуючись над змістом фрази.

На кухні закашлялася мати. Виявляється, вона вдома.

— Чого не пішла? — спитав він.

— Прокинувся? Хочеш супу? Я підігріла.

— А хто пішов по гриби?

— Мар’яна з Діком.

— І все?

— Може, хтось із хлопців ув’язався.

Могли б і розбудити, покликати. Мар’яна не обіцяла, але було б природно, якби покликала.

— Їсти не хочеться.

— Якщо дощі не скінчаться, — сказала мати, — до холодів огірки не визріють. Усе запліснявіє.