— Ви ще тут? Я ж сказав, що не візьму вас на роботу! Нечого мені тут пороги бити!
Романов гарчить за моєю спиною, а я різко обертаюся, притискаючи малюка до себе.
— А я б і пішла, та от… — я піднімаю дитину, намагаючись не розбудити його.
Погляд чоловіка падає на спляче личко хлопчика, і Романов завмирає, наче статуя.
— Де його мама?!
— Вона пішла! — я знизую плечима.
Зараз віддам йому його сина й побіжу додому. Мені набридло це місце й цей пихатий бос.
— Пішла? А він?! — гучно питає Романов, а я сичу:
— Тихіше! Зараз розбудите! Я й так ледь заспокоїла його!
Я колишу малюка й кидаю сердитий погляд на недоробленого тата.
— Он там у ящику записка. Вочевидь, вона призначена вам! Я не читала.
Романов хапає листок і швидко пробігає очима по написаному. З кожною секундою його обличчя білішає.
— Вас прийнято! — видихає Романов.
— Що?!
— Ви ще й глуха? Я ж сказав — я беру вас на роботу! Тільки не на посаду помічниці. Ви будете нянькою для… мого сина.