Татусю, врятуй нашу маму

«Думаєш випросити прощення? Ні! Таке не прощають», — твердо каже.

Кожне слово — наче сотні отруєних ядом стріл у серце.

— Ти мусиш пробачити мене. Ради наших дочок… — про те, що я дізнався про них чисто випадково, я замовчую.

— Ніколи! — він підвищує голос.

Апаратура починає пищати, видаючи аномально високі серцеві ритми.

— Ти помер для мене в ту мить, коли я дізналася правду. Краще хай мої дочки ростуть без батька й вигадують про нього легенди, ніж дізнаються, який ти насправді.

— Я врятував тобі життя. Спогадую момент після жахливої ДТП, і вздовж хребта виступає холодний піт. Якби я випадково не опинився поруч, Юлька б не вижила.

— Після мого виписування тобі повернуть доступ до операцій, і ти знов зможеш у повній мірі проявити себе. Ось заради чого ти пішов на ризик і витягнув мене з того світу, а не через брехливі та уявні почуття!

— Вони не брехливі. І не уявні,

— повторюю я.

— Попри все, я тебе кохаю.

— Ти брешеш! Я не вірю жодному твоєму слову!»