— Я не заперечую, — здоровило виймає навушник з вуха й оцінювальним поглядом окидає мене.
— Вибачте, що? — не одразу доходить до мене.
— Я не проти переспати з тобою. Ти ж це мала на увазі?
Від шоку на мить я німію — разом із ним накочується страх. Коли ми заходили в ліфт, я не дарма встигла подумати, що поруч із таким на одному квадратному метрі не по собі. Дорослий. Могутній. Гігантський.
Той, чия увага ніби проходить крізь одяг і змушує шкіру вкриватися мурашками.
— Я вам нічого не пропонувала, — зібравшись, вимовляю виразно, молячись лише про те, щоб ліфт зупинився якнайшвидше. — Якщо в кличці собаки «Кекс» вам ввижається щось непристойне і ви вирішили, що вам це пропонують просто так — виключно за факт вашого існування, то ваше его вже дісталося до мозку. Зверніться до спеціаліста.
Я розвертаюся й вилітаю на поверх у ту ж секунду, як двері розчиняються.
Боже, лише б ми більше ніколи не зустрілися.