Правда буває гірша за полин — але іншої не відшукаєш. Якщо вже ведунові випала доля стати іграшкою в чужих руках, то яка різниця, к добру його тягнуть чи до зла: господареві немає діла до бажань ляльки.
Неждан метається в пошуках опори, кидається з боку в бік, намагаючись збагнути, де знайде вірне плече: у любави, що ближче до серця, чи в новоспечених братів і сестер, пов’язаних одним кровним узами й одним Обрядом?
Через клубок видінь, західні пастки недругів і таємні підступи він пробирається до відповідей — і дедалі виразніше чує всередині лякаючий шепіт, дедалі сильніше він його кличе. Неждан стискає зуби, намагається не озиватися на поклик… та не виходить. Зрештою він усе-таки обертається, бо дорога — його доля, і ведун не може не йти своєю стежкою.