— Я дивлюся, Слава, ти взагалі перестав чогось боятися?! Поки я з психоаналітиком намагаюся це пережити, ти тут каву попиваєш зі своєю бабою?!
— Наташо, якщо ти хочеш, щоб розмова продовжилася, — холодно зупиняє дівчину мій новий знайомий, — зараз ти сядеш отам за той столик і чекатимеш мене.
— А я сяду отут! — нахабниця демонстративно відсуває стілець, і я мимоволі помічаю червоний манікюр і важке кільце з діамантами на безіменному пальці.
— Вибачте, — підводжуся я, — мені вже час. Рада була познайомитися.
— А я — ні! — пищить дівиця й, зірвавшись, із усієї сили огріває мене сумкою по голові. — На, будеш знати, як по ресторанах із чужими чоловіками ходити!
***
Я — бездоганна, але нікому не потрібна розведена жінка. У мене є заміський будинок, клумби, за якими я доглядаю, і робота, в яку я ховаюся з головою. Моє життя розкололося на «раніше» і «потім», а я вже пів року ніби зависла між ними.
Сорок — не вирок. Навіть якщо все розлетілося, а чоловік пішов до молодої медсестри.