Нав'язана дівчина

— Заходь, — лунає владний голос дядька.

Я відчиняю двері — ні жива, ні мертва. Від хвилювання підлога пливе в очах, разом із шкарпетками моїх туфель, поки я дрібним кроком іду в центр кабінету. Я завмираю на малюнку центральної квітки на килимі. Розглядаю кілька пар чоловічих ніг у брюках. І котрі з них належать моєму майбутньому чоловікові?

Боже, я не хочу це знати…

Дядько підходить до мене впритул. Як собака тріпає по щоці й змушує подивитися йому в очі.

— Красунечка, — бурчить, а потім недбало киває собі за спину. — Знайомся, Наталя. Булат Євгенович Тере-хов, скоро твій чоловік.

Я простежую за напрямком його погляду… І мене ошпарює таким жаром, ніби я зараз задимлюся.

Терехов недбало поправляє піджак і робить крок у мій бік. Його губи кривляться в цинічній усмішці.

— Приємно познайомитися, Наталя…

— Ваша скромна племінниця, так, Алан Фірадович? — тягне він із сарказмом, зрозумілим лише нам двом.

А в мене кров холоне від страху, що він розповість про вчорашнє.