— Твоя мати! — злісно шипить над самим вухом. І ніби в уповільненій зйомці я бачу, як мій стаканчик із кавою натрапляє на груди, обтягнуті білосніжною сорочкою.
— Ти зовсім не дивишся, куди пхаєшся, мишко?
— Так це ж той самий індюк!
— Чого мовчиш? Повний рот каші набрала?
— У мене є ім’я, — ціджу крізь зуби.
— Мені плювати на твоє ім’я. Ти хоч уявляєш, скільки коштує ця сорочка, сіра дрібничка?
Він смикається й хапає мене за зап’ястя, притягуючи щільніше до себе. Хто б знав, що «індюком» виявиться найпопулярніший і найзаможніший хлопець універу — і що дуже скоро я житиму з ним під одним дахом, у справжньому палаці, переїхавши з знімної квартири.