Лотос

«Лотос» — грандіозний екзистенціалістський пасаж, у якому розігрується тема Великої Смерті, що поглинається Великим Життям.

ЯКЩО МИ ЗДІЙНЕМ БИХ ПОВІТРЯ РАЗОМ, ПОВІТРЯ ЗЕМЛІ ПІДНІМЕТЬСЯ НЕБАЧЕНИМ УРАГАНОМ. У НАС ВИСТАЧИТЬ ЧАСУ, ЩОБ КОЖНОМУ СКЛАСТИ ДОСТОЙНИЙ РЕКВІЄМ. МИ ВИКОНАЄМО ЙОГО НІЖНО, ІСТОВО, З ПІДНЕСЕНОЮ ПЕЧАЛЛЮ.

Художник Лохов не поголився перед від’їздом і довіз свою добову щетину до материнського смертного ложа. Обережно цілувавши стару в непорушне біле обличчя, він вдихнув запах розкладу тіла, а вона, не розплющуючи очей, із слабким стогоном повернулася. Син любив її; йому хотілося сказати матері так багато зворушливих слів при зустрічі після довгих років розлуки — та тепер говорити вже не було потреби. Швидко пройшов зимовий сірий день, за вікном упав ранній лютий вечір, і в темряві, що змахувала сніжними рукавами завірюх, визрівала нічна хуртовина. Ще стояв у Лохова в голові гул літака зі свистом, а минула безсонна ніч дурманно хиталася в пам’яті.

Він сидів на стільці, притиснувши до колін свої марні руки, й думав про те, що поспішав на зустріч із матір’ю, а опинився раптом на робочому місці смерті — на цьому залізному ліжку. Перед ним на зіб’глій постелі лежала сивенька старенька, і син поступово впізнавав у ній рідне, миле, що зберігалося в його душі, миготіло уві сні та солодко хвилювало його пам’ять усі роки розлуки. Повернутися до матері виявилося так просто — лише добу не спати; йому ж таке зусилля здавалося майже неможливим, і що більше проходило часу, то менш доступною видавалася мати. А тепер вона була перед ним, розпростерта на смертному одрі, і поруч сидів старий кореєць, а біля нього на стільці лежала гірка апельсинів, заплутаних у сітку.

Поспішаючи в дорогу, Лохов, не мудруючи, купив дорогою до аеровокзалу ці омріяні — як йому думалося — гостинці для всіх провінціалів, та тепер і вони виявилися ні до чого. Мати вже кілька днів нічого не їла, не розплющувала очей — про це Лохову повідомив вітчим — цей чоловік, що сидів поруч. Лохов, збитий зі шляху у своїх думках, з нерозумінням дивився на старого корейця, не міг збагнути, що саме цього чоловіка він міг би називати батьком… Це він викликав Лохова телеграмою і тепер байдуже косився на купку помаранчевих апельсинів, втупивши свою незграбну кістляву голову. У його прикритому роті, далеко відставивши нижню губу, блискали незвичайно великі залізні зуби. І він, безжалісно перекручуючи слова, розповідав, що вже чотири роки дружина хвора, паралізована, а сім останніх місяців вона не могла розмовляти.

Слухаючи розповідь про нищівні біди матері та вже безнадійні спроби підняти її, Лохов чомусь згадав безглузду загибель одного знайомого, який помер від сірника: поковиряв ним у вусі й наніс собі крихітну ранку. А мати лежала, розіп’ята хрестом недуги, відокремлена смертною імлою від нашого світу, де панувала нічна пітьма, і в холодному нутрі ночі визрівав, набрякав над снігами білий примарний буран; на прибережні скелі намерзали брили льоду, їх нахльостував прибій, а її тіло, що гине, остигало. Лохов думав, що мати нічого не чує, нічого не розуміє, не може ні думати, ні згадувати минуле — як він сам сидів поруч. Він запізнився, не встиг вимолити у неї пробачення — і тепер уже мені не пояснити їй, за що я мучився й мучив її,— з відчаєм думав він.

А мати бачила смужку світла крізь вузьку щілину, і ця щілина просвічувала крізь її очі між повіками, що прикривалися нещільно. Вона чула глухі голоси, що говорили люди поза межами порога, і далеке співання Хору Життя, і сніговий шурхіт завірюхи, що налетіла, і кришталеві дзвоники крижин у морі, де починала зароджуватися шуга. Думка вмираючої жінки вже не розрізняла близький час від далекого, і все, що виникало в її пам’яті одне за одним, уже не належало ні минулому, ні теперішньому — було вільним від влади часу.