Ця розповідь розширює всесвіт «Метро» й дає змогу визирнути з похмурих підземель, щоб переконатися: життя є не лише внизу, а й на поверхні…
«Звісно, про Дорогу знали всі в селі, включно з Ванькою.
Їхня власна затаскана колія, що тонула в залитих рідкою багнюкою вибоїнах, вела не до неї, а в протилежний бік — до Матвіївки й до річки. А до Дороги, плутаючись, пірнаючи в кущі вовчих ягід розміром із дитячий кулак, майже зовсім розчиняючись у високій траві, йшла лише одна хибна стежка — неторена, Бог знає, скільки часу. Робити там було нічого, на Дорозі — і кожен у селі це розумів. Раніше хлопчаки, попри застереження батьків, бігали туди ще: по твердій темній підстилці можна було малювати уламками силікатної цегли, та й м’яч відскакував краще. Потім кілька дітей, які втекли гратися на Дорогу, зникли, і відтоді її вважали проклятим, недобрим місцем.»
Посварившись із батьком, Ванька вирішує втекти з дому й дізнатися, куди ж веде ця загадкова Дорога…