Як ми писали роман

Шедевр єромової іронічної прози. Входить у моду писательство — і який справжній джентльмен відмовиться від «спроби пера»!
«Книги займають своє місце у світі, але вони не є метою творення. Книги мають стояти пліч-о-пліч із біфштексом і смаженим ягням, запахом моря, дотиком руки, спогадом про колишні надії та всіма іншими складниками спільного підсумку наших сімдесяти років. Ми говоримо про книги так, ніби вони — голоси самої життя, тоді як вони лише її слабке відлуння». «— Насправді існує лише одна повість, — продовжував Джефсон після довгої мовчанки, радше висловлюючи вголос власні думки, ніж розмовляючи зі мною. — Ми сидимо за своїми письмовими столами й думаємо та думаємо, пишемо й пишемо, але повість завжди лишається одна й та сама. Люди розповідали її, й люди слухали її вже багато років тому. Ми розповідаємо її одне одному сьогодні й розповідатимемо одне одному через тисячу років. І ця повість така: «Жили колись чоловік і жінка, і жінка любила чоловіка». Маловажливий критик кричатиме, що це старо, й вимагатиме чогось новішого. Він думає, наче діти, що у нашому світі ще може бути щось нове.» «Є одна чарівна казка. Я прочитав її багато-багато років тому, але вона досі зберегла для мене свою чарівність. Це історія про те, як один маленький хлопчик одного разу заліз на веселку і в самому кінці її — за хмарами — побачив чудове місто. Доми в ньому були золоті, а бруківка — срібна, і все осявав світ, подібний до того, який на світанку освітлює ще сплячий світ. У цьому місті були палаци такої краси, що в одному лише спогляданні їх приховувалося задоволення всіх бажань; храми — такі величні, що досить було там стати навколішки, щоб очиститися від гріхів. Чоловіки цього чудесного міста були сильні й добрі, а жінки прекрасні, мов мрії юнака. А ім’я цьому місту було «Місто нездійснених діянь людства».»