Зрада. Мені не потрібна квочка

— Я йду.
— Куди? У нас же сім’я…

Він усміхнувся.
— Сім’я? Ні, Олесь. Сім’я — це коли додому хочеться повертатися. А я ледве тягну ноги сюди.

Мене пронизав холод, руки затремтіли.
— Що я зробила не так?

Він подивився байдужо, навіть із жалем. Наче я якась брудь, що прилипла до чобота.
— Ти нероба. Понимаєш? Нероба домашня. Вічно в халаті, з мішками під очима. Від тебе тхне борщем і тугою. Я втомився.

— Але ж я ж… я… — голос зірвався, у грудях стиснуло.
— Ти — ніяка, Олесь. І поруч із тобою я теж став ніяким. Досить.

Він пішов, грюкнувши дверима.

А я залишилася сама — «ніяка».

В халаті.

З борщем на плиті.

І з його дитиною під серцем, про яку він так ніколи й не дізнається.