— Віра, — тихо сказав він. — Нам треба поговорити.
Я знала. Ще до того, як він вимовив цю фразу — найстрашнішу фразу в сімейному житті — я знала.
— Звісно, — сказала я надто бадьорим голосом. — Давай поговоримо за вечерею. Я запекла качку з апельсиновим соусом, як ти любиш.
— Віра, — він нарешті глянув мені в очі. — Я йду.
Два слова. Вони зависли між нами, важкі, як бетонні плити.
— Куди? — нерозумно запитала я, ніби він збирався у відрядження.
Олександр зітхнув. У тому зітханні було все: втома, жалю й полегшення людини, яка нарешті наважилася стрибнути з висоти.
— До Ольги. Моєї… — він зам’явся.
— Секретарки, — закінчила я за нього. — Ви давно?..
— Вісім місяців, — відповів він просто.
— Ти впевнений? — я тихо сказала, відчуваючи, як серце рветься на шматочки.
— У тому, що хочеш зруйнувати все, що у нас було?
— Я більше тебе не люблю, — просто відповів він. — Пробач.